15.01.16

Замечания Главного юридического управления на проект Закона Украины «О Государственном бюро расследований»

 

ЗАУВАЖЕННЯ
до проекту Закону України (№2114)
"Про Державне бюро розслідувань"

У Головному юридичному управлінні розглянуто підготовлений  Комітетом з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності до повторного другого читання проект Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

Аналіз тексту проекту, підготовленого Комітетом до повторного другого читання, свідчить про те, що більшість зауважень Головного юридичного управління від 1 червня 2015 року зберегли свою актуальність, у зв’язку з чим  вважаємо за необхідне ще раз звернути увагу на таке.

1.  Статтею 1 проекту визначено ДБР як центральний орган виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення та розкриття злочинів, віднесених до його компетенції. Водночас, відповідно до абзацу другого частини першої  статті 4 проекту передбачено, що  ДБР – це орган зі спеціальним статусом.
Однак слід зазначити, що під державними органами, які мають спеціальний статус, зазвичай розуміються прямо чи опосередковано названі у Конституції України органи, не віднесені до жодної з "гілок" єдиної державної влади (законодавчої, виконавчої або судової влади). До таких державних органів нині відносяться прокуратура, Служба безпеки України, Центральна виборча комісія, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення тощо. Їх спеціальний статус відображається насамперед у порядку формування відповідних державних органів та характері їх взаємозв’язків з іншими, зокрема вищими органами держави (Верховною Радою України, Президентом України та Кабінетом Міністрів України). При цьому Конституція України, як відомо, також не передбачає існування в державному механізмі (апараті) державних органів виконавчої влади із спеціальним статусом, які здійснювали б відповідні функції поза межами системи органів виконавчої влади.
Крім того, відповідно до статті 16 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» центральні   органи   виконавчої   влади  утворюються  для виконання окремих  функцій  з  реалізації  державної  політики  як служби, агентства, інспекції (частина перша статті), а їх діяльність    спрямовується та координується Кабінетом Міністрів  України  через відповідних міністрів згідно із законодавством (частина друга статті).
Законопроектом не розмежовано також повноваження та спосіб їх здійснення ДБР як центрального органу виконавчої влади та правоохоронного органу, що не враховує принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України) в частині забезпечення юридичної визначеності норм права.
З огляду на зазначене запропоновані у проекті приписи щодо надання ДБР спеціального статусу, порядку його формування, підзвітності та підконтрольності та його назви (статті 1, 2, 9, 23 тощо) можуть бути визнані такими, що не ґрунтуються на відповідних положеннях Конституції України, та не враховують положень законів України «Про Кабінет Міністрів України» та «Про центральні органи виконавчої влади», які є базовими законодавчими актами у питаннях утворення і функціонування центральних органів виконавчої влади.
До того ж слід зазначити, що Верховна Рада України згідно з Конституцією України не наділена повноваженнями створювати будь-які органи. Закріплення ж законодавчим актом факту існування певного центрального органу виконавчої влади, призведе до обмеження визначеного Основним Законом України повноваження Кабінету Міністрів України (пункт 9-1 статті 116 Конституції України).
При цьому варто також враховувати правову позицію Конституційного Суду України, який у пункті 2 мотивувальної частини свого рішення № 2-рп/99 від 2 березня 1999 року зазначив, що законами України можуть регулюватися питання, «вирішення яких відповідно до Конституції України не належить до повноважень інших органів державної влади або органів місцевого самоврядування».
На нашу думку, ДБР у контексті вимог статті 17 Конституції України  має бути віднесений до державного правоохоронного органу, на який покладається запобігання, виявлення, припинення, розслідування та розкриття злочинів, віднесених до його підслідності, відповідно до КПК України.  

2. Відповідно до редакції частини другої статті 2  «Дія Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів виконавчої влади, поширюється на Державне бюро розслідувань у частині, що не суперечить цьому Закону».
    Зазначене положення не враховує вимог статей 6 та 19 Конституції України, а також принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України), зокрема такого невід’ємного його елементу як «юридична визначеність», котрий вимагає, щоб норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними.

    3. Відповідно до статті 3 проекту «Державне бюро розслідувань організовується і діє на засадах верховенства права, відповідно до якого людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави». Тим самим законопроектом дається визначення принципу верховенства права і, відповідно, принципу правової держави (статті 1 і 8 Конституції України) шляхом викладення змісту статті 3 Конституції України (принцип соціальної держави). При цьому не враховано низку рішень Конституційного Суду України, в яких було тією чи іншою мірою описано зміст та елементи принципу верховенства права (див. рішення від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004, від 24 березня 2005 року N 2-рп/2005, від 20 червня 2007 року N 5-рп/2007, від 1 квітня 2008 року N 4-рп/2008, від 3 лютого 2009 року N 3-рп/2009, від 29 червня 2010 року N 17-рп/2010, від 22 грудня 2010 року N 23-рп/2010, від 11 жовтня 2011 року N 10-рп/2011, від 13 грудня 2011 року N 17-рп/2011, від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012, від 29 серпня 2012 року № 16-рп/2012, від 15 жовтня 2013 року  № 9-рп/2013, від 11 лютого 2014 року № 1-рп/2014, від 22 квітня 2014 року № 4-рп/2014, від 31 березня 2015 року № 1-рп/2015, від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 тощо) та системну доповідь «Верховенство права»,  схвалену Венеційською комісією на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011року), пунктом 41 якої визначено складові елементи зазначено принципу:
a.    Законність, включаючи прозорий, підзвітний та демократичний процес введення в дію приписів права;
b.    Юридична визначеність;
c.    Заборона свавільності;
d.    Доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами, включно з тими, що здійснюють судовий нагляд за адміністративною діяльністю;
e.    Дотримання прав людини;
f.    Заборона дискримінації та рівність перед законом.
Таким чином, виходячи з вимоги юридичної визначеності норми права як складової принципу верховенства права законопроект не містить приписів, які дають розуміння як саме принцип верховенства права має визначати організацію і діяльність Державного бюро розслідувань.

4. Відповідно до статті 4 проекту до гарантій незалежності Державного бюро розслідувань відноситься належна оплата праці працівників Державного бюро розслідувань (зокрема, частина четверта статті 20, яка стосується встановлення посадових окладів працівників ДБР  на рівні від 20 до 30 мінімальних заробітних плат) і соціальні гарантії. Однак дані поняття не узгоджуються між собою, оскільки згідно зі статтею 1 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» державними соціальними гарантіями є встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

    5. У пункті 6 частини першої статті 6 проекту передбачено, що Державне бюро розслідувань відповідно до покладених на нього завдань та у межах своєї компетенції, зокрема, використовує гласних і негласних штатних та позаштатних працівників у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України.
    Однак варто зазначити, що Кримінальний процесуальний кодекс України не передбачає порядку використання слідчим або органом досудового розслідування гласних і негласних штатних та позаштатних працівників.
    Стаття 275 КПК України передбачає право слідчого використовувати інформацію, отриману внаслідок конфіденційного співробітництва з іншими особами, або залучати цих осіб до проведення негласних слідчих (розшукових) дій.
    Якщо мається на увазі саме конфіденційне співробітництво, то пункт 6 підлягає доопрацювання з метою використання однакової термінології. В іншому ж випадку, порушене питання є предметом регулювання Закону України «Про оперативно – розшукову діяльність».

    6. У пункті 1 частини першої статті 7 законопроекту «Про Державне бюро розслідувань» необхідно термінологію («слідчі і негласні слідчі дії») привести у відповідність з термінологією КПК України («слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії»).

7. Стаття 7 проекту, яка називається «Реалізація повноважень Державного бюро розслідувань» містить приписи, які фактично описують спосіб здійснення ДБР та його уповноваженими посадовими особами повноважень, покладених законом на ДБР. При цьому, однак, зазначений спосіб реалізації визначається законопроектом як «права» зазначених суб’єктів.   Однак, за Конституцією  України  термін «право» застосовується лише відносно громадянина чи особи (розділ ІІ, стаття 70, пункт 1 частини першої статті 92 Конституції України тощо) як можливість, гарантовану державою, мати чи не мати щось, користуватися чи не користуватися чимось, діяти чи не діяти в зумовлений спосіб на власний розсуд. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи (в тому числі і ДБР) діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. Таким чином зазначені суб’єкти, на відміну від громадян, не мають можливості не здійснювати визначене законом повноваження або здійснювати його в інший, ніж передбачено законом, спосіб. Тому зазначену статтю слід узгодити в цій частині з приписом статті 19 Конституції України, зокрема в абзаці першому її частини першої слова «мають право» слід виключити.
Крім того до цієї статті слід перенести також положення, викладене у пункті 10 частини першої статті 6 проекту, згідно з яким ДБР «має доступ як користувач до інформаційних систем органів державної влади, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України, самостійно створює інформаційні системи та веде оперативний облік в обсязі і порядку, що визначаються завданнями, покладеними на Державне бюро розслідувань, із дотриманням законодавства про захист персональних даних», оскільки в ній викладено не самостійне повноваження ДБР, а спосіб здійснення (правовий механізм) для здійснення інших його повноважень.

8. Статтею 8 проекту визначені особливості одержання заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, підслідні ДБР. Зокрема, передбачено, що для одержання таких заяв і повідомлень створюється спеціальна телефонна лінія, а також забезпечується можливість подання таких заяв і повідомлень без зазначення імені (анонімних) та через офіційний веб-сайт ДБР та засоби електронного зв’язку. При цьому передбачено, що всі дані вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань в порядку, передбаченому КПК України. Проте, на наш погляд, ці положення проекту не узгоджуються із статтею 214 КПК України.
Положення частини третьої цієї ж статті щодо внесення іншими органами державної влади відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань також не узгоджуються із статтею 214 КПК України та Положенням про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженим наказом Генерального прокурора України від 17.08.12 №69.

    9. Згідно з частиною першою статті 9 проекту організаційну структуру ДБР затверджує Директор ДБР за погодженням із Кабінетом Міністрів України. Оскільки ДБР є центральним органом виконавчої влади варто було б це положення узгодити із частиною другою статті 20 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», за якою структуру  апарату  центрального  органу  виконавчої влади затверджує керівник центрального органу виконавчої влади за погодженням з міністром, який спрямовує та координує діяльність центрального органу виконавчої влади.
Частиною ж четвертою зазначеної статті проекту визначено власні назви населених пунктів (зокрема міст), де планується утворення територіальних управлінь ДБР. При цьому, однак, не враховано положень пункту 29 частини першої статті 85 Конституції України, яка віднесла до повноважень Верховної Ради України найменування та перейменування населених пунктів, яке здійснюється постановами парламенту. Відтак, уможливлюється ситуація, коли зазначений закон слід буде приводити у відповідність з підзаконним актом, яким є постанова Верховної Ради України. Тому пропонуємо виключити з тексту частини четвертої статті 9 проекту назви населених пунктів, залишивши лише назви областей, які перелічені у статті 133 Конституції України (принаймні до моменту набрання чинності законопроекту № 2217 а).
Відповідно до частини другої статті 9 проекту «загальна структура, функції та чисельність, у тому числі осіб рядового і начальницького складу, Державного бюро розслідувань визначаються цим Законом».  Проте, аналіз тексту законопроекту свідчить про те, що  питання щодо чисельності відповідних осіб залишилось поза межами законодавчого регулювання Закону України «Про державне бюро розслідувань».

10. Оскільки, чинне законодавство України не містить критеріїв особистих і моральних якостей посадових осіб органів державної влади та інших державних органів,  то на практиці, на нашу думку,  виникатимуть проблеми з оцінюванням таких оціночних категорій, як «високі  моральні якості і бездоганна репутація» Директора ДБР та його заступників (частина друга статті 10 проекту).
Відсутність критеріїв визначення високих моральних якостей у проекті свідчить про неповноту регулювання відповідних оціночних категорій, що не відповідає вимогам якості законів у контексті принципу верховенства права (стаття 8 Конституції України), оскільки юридична невизначеність законодавчих норм призводить до їх довільного тлумачення як органами державної влади, так і іншими суб’єктами. Наведене не забезпечує також належне виконання вимог статті 19 Конституції України щодо обов’язку органів державної влади та їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Ці самі зауваження стосуються й абзацу п’ятого частини третьої статті 11 проекту.
Так само не узгоджуються з частиною другою статті 19 Конституції України положення законопроекту, де передбачено можливість здійснення органами державної влади повноважень на підставі підзаконних актів (пункт 8 частини першої статті 6).

11.  Щодо «розподілу повноважень» стосовно керівництва діяльністю ДБР між Директором та його заступниками (частина перша статті 10 проекту) необхідно зазначити, що системний аналіз положень проекту (статей 10, 11) свідчить про те, що майже всі свої рішення в межах реалізації повноважень Директор ДБР повинен узгоджувати або із своїми заступниками, або із директорами територіальних органів Бюро, що є не логічним з огляду на положення проекту щодо особистої відповідальності Директора Бюро (пункт 1 частини першої статті 12 проекту).
Крім того, проектом не визначено яким чином мають оформлюватися ці спільні рішення Директора Бюро та його заступників.

12. Стаття 11 проекту визначає порядок призначення Директора ДБР та його заступників на посади шляхом проведення конкурсу Конкурсною комісією. Одночасно частиною третьою цієї статті передбачено, що до складу Конкурсної комісії входять особи, визначені Президентом України, Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою України за поданням комітету Верховної Ради України, до предмету відання якого належать організація та діяльність органів досудового розслідування.
    На наш погляд, зазначені повноваження Президента України, Верховної Ради України та комітету Верховної Ради України  не випливають із статей 85, 89, 106 Конституції України та Закону України «Про комітети Верховної Ради України». До того ж Конституційний Суд України неодноразово звертав увагу на неконституційність розширення законом повноважень Верховної Ради України та Президента України. Ці правові позиції, викладені  в  рішеннях  Конституційного Суду України, в яких неодноразово йшлося  про  встановлення  лише  Конституцією України  повноважень Президента України  та  Верховної  Ради України. Так,  у  Рішенні  від  10  квітня  2003  року  N 7-рп/2003  Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до Конституції України повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це  унеможливлює прийняття законів,  які встановлювали б інші його повноваження (пункт 2 мотивувальної частини). У Рішенні Конституційного  Суду  України  від  7  квітня 2004 року N9-рп/2004 наголошено, що повноваження Верховної Ради України,  як і повноваження Президента України, визначаються Конституцією України  (підпункт 4.2 пункту 4 мотивувальної частини). У Рішенні Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року  N1-рп/2007  вказано,  що  відповідно  до  пункту  31  частини  першої статті 106 Конституції
України повноважень Президента України визначаються лише Основним Законом України (пункт 6 мотивувальної частини).
Викликає  зауваження з огляду на частину першу зазначеної статті (призначення Директора та його заступників) і редакція частини дев’ятої, відповідно до якої до суду можуть оскаржуватися лише рішення Конкурсної комісії з питань порядку організації та проведення конкурсу на зайняття посади Директора ДБР.

13.  У частині третій статті 12 та частині другій статті 13 проекту передбачено підготовку Директором ДБР та директорами його територіальних органів програм діяльності ДБР та територіальних органів відповідно. Однак по-перше ці положення проекту носять декларативний характер, оскільки проектом не передбачений ані механізм реалізації, ані відповідальність за невиконання тих чи інших положень програм, а по-друге, з огляду на завдання ДБР, визначені в статті 5 проекту, незрозуміло яким чином  у програмі буде передбачатися наперед  на 5 років завдання та обсяг реалізації цих завдань ДБР.
Положення частини п’ятої статті 13 проекту щодо виконання обов’язків, у разі відсутності або тимчасової неможливості здійснення повноважень керівником відповідного підрозділу (органу) ДБР, найстаршим за віком заступником або службовцем підрозділу (органу), на нашу думку є неприйнятним з огляду на особливості організації діяльності ДБР.

14.  Потребує уточнення положення пункту 14 частини першої статті 12 законопроекту щодо права директора ДБР присвоювати ранги державних службовців працівникам ДБР (адже не йдеться про присвоєння рангів саме державним службовцям), оскільки  прийняття на державну службу здійснюється за конкурсом, просування по службі державного службовця, який зарахований до кадрового резерву чи пройшов стажування тощо та  проводиться відповідно до категорій посад службовців, а також згідно з рангами, які їм присвоюються. Крім того, дана норма не узгоджується із положеннями законопроекту про державну службу (реєстр. № 2490), відповідно до якого ранги державним службовцям присвоюються Керівником державної служби.

15.  Пункт 9 частини першої статті 12 законопроекту слід узгодити з частиною першою статті 13 в частині призначення та звільнення директорів територіальних органів, керівників підрозділів центрального апарату Державного бюро розслідувань за поданням конкурсної комісії.

16.  Відповідно до редакції частини другої статті 14 проекту «служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України». Проте, слід зазначити, що   такий законодавчий підхід не узгоджується з концепцією, визначеною в проекті закону про Державну службу (реєстрац. № 2490). Варто зауважити, що державна служба є передусім професійною діяльність осіб, які займають посади в державних органах щодо практичного  виконання  завдань  і  функцій держави.

17.  У частині першій статті 17 проекту передбачається встановити заборону здійснення фінансування, матеріально-технічного забезпечення Державного бюро розслідувань за рахунок коштів місцевих бюджетів чи будь-яких інших джерел, крім коштів Державного бюджету України та надання допомоги в межах проектів міжнародної технічної допомоги відповідно до міжнародних договорів України.
Проте відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про джерела фінансування органів державної влади» органи державної влади здійснюють свою діяльність виключно за рахунок бюджетного фінансування в межах, передбачених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік.
    Крім того, відповідно до пункту 4 статті 7 Бюджетного кодексу України одним з принципів, на яких ґрунтується бюджетна система України є принцип повноти, відповідно до якого до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.
    Отже, у частині першій статті 17 проекту слова «крім коштів Державного бюджету України та надання допомоги» слід замінити словами «крім коштів Державного бюджету України, в тому числі допомоги».
 Відповідно до частини другої статті 17 проекту забезпечення Державного бюро розслідувань необхідними матеріальними засобами, технікою, обладнанням, іншим майном для службової діяльності здійснюється Кабінетом Міністрів України.
Слід зазначити, що Кабінет Міністрів України є колегіальним органом, який приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри та міністри України (статті 3 та 6 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).
За такої ситуації рішення щодо будь-якої закупівлі меблів, оргтехніки, пально-мастильних матеріалів, канцелярських товарів для поточної діяльності Державного бюро розслідувань має розглядатися на засіданні Кабінету Міністрів України та оформлятися розпорядженням Уряду.
Водночас питання матеріально-технічного забезпечення центральних органів виконавчої влади врегульовано у Бюджетному кодексі України, законах України «Про центральні органи виконавчої влади», «Про здійснення державних закупівель», а також у підзаконних нормативно-правових актах.  
Враховуючи зазначене, пропонуємо викласти цю частину в такій редакції: «Державне бюро розслідувань забезпечується в установленому законодавством порядку необхідними матеріальними засобами, технікою, обладнанням, іншим майном для здійснення службової діяльності».

18.   Наголошується, що особи рядового і начальницького складу ДБР користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» (до речі, в проекті немає відомостей про які саме гарантії йдеться), пенсійне забезпечення таких осіб буде здійснюватися відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», а також на цих осіб поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції.  Умови оплати праці, пенсійне забезпечення державних службовців визначається законодавством про державну службу із врахування особливостей, встановлених цим законопроектом.
Однак, на нашу думку, такий підхід є не вдалим, оскільки може спричинити плутанину. Це передусім стосується питання оплати праці, матеріального і соціально-побутового забезпечення державних службовців та інших працівників, та  осіб рядового і начальницького складу,  а також інші  питання їх  соціального захисту.
Не зрозуміло як саме будуть кореспондуватися положення проекту щодо оплати праці із чинним законодавством про державну службу.
Зокрема, в проекті йдеться про «доплату за вислугу років», яка буде встановлюватися   у відсотках до посадового окладу. В той же час в чинному законі «Про державну службу» зазначається про надбавку за  вислугу років, що  виплачується  державним  службовцям щомісячно у відсотках до посадового окладу з урахуванням доплати за ранг і залежно від стажу державної  служби.
       Зважаючи на вищезазначене, вважаємо, що порядок призначення державних службовців на посаду та звільнення з посад, порядок присвоєння рангів, порядок оплати праці має бути єдиним для всіх державних службовців, тому будь які особливості не можуть встановлюватися цим законопроектом.

 19. Необхідно зауважити, що положення частини третьої статті 22 проекту щодо спільних нормативно-правових актів ДБР та інших державних органів не враховують вимоги статті 117 Конституції України.

20. При підготовці законопроекту до повторного другого читання не взято до уваги, що в даний час готується до розгляду в другому читанні проект Закону України про державну службу, набрання чинності яким передбачається з 1 січня 2016 року. Відтак посилання в  проекті Закону України про Державне бюро розслідувань на Закон України «Про державну службу» на час набрання чинності цим  Законом може втратити свою актуальність і унеможливить здійснення Державним бюро розслідувань функції, зазначеної в пункті 5 частини першої статті 5 проекту. Це саме стосується і частини четвертої статті 216 КПК України (в редакції проекту),
 Крім того, при викладенні положень щодо стажування, добору  державних службовців до Державного бюро розслідувань, застосування до них дисциплінарних стягнень, складових заробітної плати та їх розмірів для державних службовців Державного бюро розслідувань необхідно враховувати відповідні положення проекту Закону про державну службу, які є загальними для всіх державних службовців незалежно від органу, в якому вони працюють.

21. Звертаємо також увагу, що запропонований проектом рівень оплати праці працівників ДБР (стаття 20 проекту) значно перевищує навіть аналогічне забезпечення суддів (стаття 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"), яким Конституцією України (стаття 130) гарантується належне державне фінансування та умови для їх діяльності.
На нашу думку, запропоновані проектом розміри оплати праці Директора та працівників ДБР не можуть в рази відрізнятись від розмірів оплати праці суддів, прокурорів та працівників інших правоохоронних органів.

22.   Відповідно до редакції пункту 4 частини другої статті 24 та статті 26 проекту передбачено проведення психофізіологічного дослідження із застосуванням поліграфа працівників ДБР не рідше одного разу на рік під час проходження служби, а також осіб, що мають бажання працювати в ДБР, до вступу на службу.
Однак, з огляду на те, що законодавство України не визначає технічних характеристик, які висуваються до поліграфу, не визначає коло питань, які можуть задаватися особі, а також те, що результати такого тестування не є обов’язковими відповідно до проекту, на нашу думку, запровадження  тестування на поліграфі є зайвим і може порушувати права громадян.
Крім того, проектом не передбачена можливість оскарження до суду такого тестування, що порушуватиме статтю 55 Конституції України.

23. До тексту проекту необхідно також зазначити, що відповідно до редакції положень проекту до повноважень Державного бюро розслідувань віднесено розслідування лише окремих злочинів. Нині закон України про кримінальні проступки не прийнято. У зв’язку з цим у тексті проекту, де йдеться про повноваження Державного бюро розслідувань щодо досудового розслідування, доцільно використовувати замість поняття «кримінальне правопорушення» термін «злочин», що відповідатиме термінології чинного Кримінального кодексу України. Це саме стосується і використання в проекті терміну «кримінальні проступки».

24.  Варто зауважити, що юридично некоректно викладено пункт 1 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення», а саме набрання чинності законом поставлено у залежність від настання юридичного факту – утворення Кабінетом Міністрів України ДБР.
 Пунктом 2 цього ж розділу  передбачено, що до приведення у відповідність із Законом України «Про Державне бюро розслідувань» закони України, інші нормативно-правові акти діють у частині, що не суперечать цьому Закону.
Зазначене не узгоджується із частиною другою статті 8 Конституції України, за якою закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні їй відповідати, та не враховує положень статті 90 Регламенту Верховної Ради України, відповідно до якої якщо для реалізації положень поданого законопроекту після його прийняття необхідні зміни до інших законів, такі зміни мають викладатися в розділі «Перехідні положення» проекту або в одночасно внесеному його ініціатором окремому законопроекті. До законопроекту додається перелік законів та інших нормативних актів, прийняття або перегляд яких необхідно здійснити для реалізації положень законопроекту у разі його прийняття.
У пункті 3 зазначеного розділу встановлюються квоти для осіб, за рахунок яких здійснюватиметься формування слідчих підрозділів Державного бюро розслідувань, в залежності від посад, органів в яких вони працювали протягом останнього року та стажу роботи. Проте слід зазначити, що такі питання не підпадають під законодавче врегулювання.

25. Проектом запропоновано викласти у новій редакції статтю 216 Кримінального процесуального кодексу України, яка визначає підслідність органів досудового розслідування.
    До редакції пункту 4 частини четвертої зазначеної статті КПК України, яка передбачає, що слідчі Державного бюро розслідувань здійснюють досудове розслідування військових злочинів, крім випадків, коли їх досудове розслідування віднесено до підслідності органів безпеки згідно з частиною другою цієї статті  (статті 402 - 421, 423 - 435 Кримінального кодексу України),  варто зауважити, що вона не узгоджена з редакцією пункту 4 частини першої статті 5 проекту Закону України «Про Державне бюро розслідувань», відповідно до якого розслідування військових злочинів віднесено виключно до повноважень Державного бюро розслідувань, а також із частиною другою статті 216 КПК України (в редакції проекту), на яку зроблено посилання, і згідно з якою військові злочини не віднесені до підслідності органів слідчих органів безпеки.
 Крім того, пункт 4 частини четвертої статті 216 КПК України (в редакції проекту) не враховує і положень пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України, якими передбачено, що до дня введення в дію положень статті 216 КПК України в частині повноважень слідчих органів державного бюро розслідувань повноваження щодо досудового розслідування передбачених військових злочинів здійснюють слідчі органів прокуратури.
 До того ж слід зазначити, що Закон України «Про Службу безпеки України» також не відносить до завдань цієї Служби розслідування військових злочинів.
Враховуючи викладене, вважаємо що редакція пункту 4 частини четвертої  норми підлягає доопрацюванню.
Частиною сьомою статті 216 КПК України (в редакції проекту) передбачено, що досудове розслідування злочинів, пов’язаних з терористичними актами (статті 258 - 258-5, 261 КК України) здійснюється слідчим того органу, який розпочав досудове розслідування. Зазначена редакція викладена аналогічно чинній частині сьомій статті 216 КПК України.
Однак звертаємо увагу, що за чинним Законом України «Про Службу безпеки України» попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів, пов’язаних з тероризмом належать до завдань Служби безпеки України (стаття 2 Закону),
    Звертаємо також увагу, що на розгляді Верховної Ради України знаходиться ще декілька законопроектів, якими пропонується змінити редакцію статті 216 КПК України.
    Зокрема, це стосується проекту Закону України про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рекомендацій Європейського Союзу з виконання Україною плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно уточнення підслідності органів досудового розслідування (реєстр.№ 2542а), який 8.10.2015 року прийнято в першому читанні і готується до розгляду у другому читанні; проекту Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про Національну поліцію” (реєстр.№3225); проекту Закону України «Про державну службу» (реєстр. №2490), який готується до розгляду у другому читанні.
    Враховуючи зазначене, пропонуємо системно переглянути редакцію цієї статті Кримінального процесуального кодексу України.

    27. Проектом запропоновано зміни до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Зазначені зміни викликають ряд зауважень.
По-перше, запропоновані зміни до абзацу другого статті 5 Закону не є предметом регулювання зазначеного Закону, оскільки не стосуються діяльності ДБР (стосуються оперативних підрозділів МВС України).
Крім того, на розгляді Верховної Ради України знаходиться проект Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про Національну поліцію” (реєстр.№3225), яким також передбачено внесення змін до вищезазначеної норми.
По-друге, змінами до статті 8 Закону (передбачає права оперативних підрозділів) шляхом використання поняття «операція з контрольованого вчинення відповідних діянь» зроблено спробу «узаконити» провокацію окремих злочинів, передбачених статтями 305, 307, 309, 311, 318, 321, 364-1, 365-2, 368, 368-3, 368-4, 369, 369-2 Кримінального кодексу України.
Одночасно передбачено, що порядок отримання дозволу, строк його дії та порядок проведення операції з контрольованого вчинення корупційного діяння визначається Кримінальним процесуальним кодексом України.   
Проте така пропозиція не повністю враховує положення КПК України. Чинний КПК України, зокрема його статті 246 та 271, передбачають  таку негласну слідчу (розшукову) дію, як «контроль за вчиненням злочину», яка проводиться в таких формах: контрольована поставка, контрольована та оперативна закупка, спеціальний слідчий експеримент, імітування обстановки злочину. При цьому передбачено, що така негласна слідча (оперативна) дія може здійснюватися у випадках «достатніх підстав вважати, що готується вчинення або вчиняється тяжкий чи особливо тяжкий злочин» (перелічені у пункті 7-1 статті в багатьох випадках не належать до тяжких чи особливо тяжких злочинів з огляду на класифікацію злочинів, передбачену статтею 12 КК України.
До того ж частина третя статті 271 КПК України містить гарантії дотримання прав і свобод осіб, зокрема, містить заборону щодо провокації (підбурювання) особи на вчинення таких злочинів з метою їх подальшого викриття.
 Варто також нагадати, що КК України містить статтю 370, яка встановлює кримінальну відповідальність за провокацію підкупу, тобто свідоме створення службовою особою обставин і умов, що зумовлюють пропонування, обіцянку чи надання неправомірної вигоди або прийняття пропозиції, обіцянки чи одержання такої вигоди, щоб потім викрити того, хто пропонував, обіцяв, надав таку вигоду тощо.

Узагальнюючий висновок: законопроект може бути прийнятий у другому читанні за умови врахуванням зауважень управління.

Перший заступник
Керівника Головного управління                                          А.І. НИЖНИК



Ссылка на Закон Украины «О Государственном бюро расследований» №794-VIII от 12.11.2015 г.


Ссылка на карточку законопроекта №2114 от 12.02.2015 г.:
http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54012 


Мои проекты

Юридический интернет-центр "Айлекс" - авторское право и его защита, электронная коммерция, борьба с киберпреступностью

http://ilex.com.ua/